Одеситка викрала з російського полону свого пораненого чоловіка-військового

Одеситка Людмила Бєлінська спочатку дізналася, що її чоловік-військовий загинув під Херсоном, а вже за десять днів їй повідомили, що живий, але в полоні, тому жінка наважилася викрасти свого чоловіка з-під російського конвою. Про це повідомляє " ТСН "

Так, жінці зателефонували та сказали, що чоловік загинув під Херсоном.

Зараз все найоперативніше у нашому Telegram-каналі. Підписуйтесь, щоб бути в курсі найважливішої інформації

"Ваш чоловік – герой, він загинув, привеземо через день-два. Я говорю це точно він? Так! Три свідки, які бачили, як пробило голову наскрізь, не виживають люди від такого поранення", – розповідає жінка розмову.

Їй сказали, що під щільним вогнем не можуть забрати тіло, але незабаром спробують це зробити і сім'я має готуватися до похорону. У цей час Руслан лежав у окопі у селі Олександрівка на Херсонщині.

"Мене відтягли в окоп, щоб мене не переїхала техніка. У окопі я лежав три дні", – згадує чоловік.

Через три дні, коли бої стихли, жителі Олександрівки пішли окопами, щоб подивитися, чи немає там поранених українських військових.

"Вони почули, що я хриплю і мене дістали. Мене поїли яйцями та молоком", – згадує чоловік.

Руслана ховали у хліві, але чоловік періодично непритомнів, голова була пробита, двоє чоловіків вирішили доставити його до лікарні, але перехопили росіяни. Вони привезли Руслана до СІЗО, а згодом до лікарні Херсона. На допит приходив їхній капітан і пропонував перейти на їхній бік, але Руслан обрав полон.

Палата спочатку була під конвоєм російських солдатів, а після операції Руслана вже так старанно не охороняли. Нейрохірурги видалили частину черепа, почистили рану. Мозок був пошкоджений, що вплинуло на моторику, і Руслан не міг стати на ноги. Окупанти розуміли, що втекти не зможе.

"Через те, що я 10 днів пролежав без медичної допомоги, пішла гематома, нагноєння, довелося видаляти частини кістки, через це такі проблеми", – розповідає військовий.

На лікарняному ліжку Руслан згадав телефон дружини і через десять днів після звістки про загибель їй зателефонували лікарі з Херсона і повідомили, що Руслан живий, але стан його важкий. З того часу вона була на зв'язку з лікарем, але ситуація у Херсоні загострювалася. Ставало важко з медикаментами, виїхати та заїхати на окуповану частину ставало дедалі складніше. Пройшов "референдум" і зник український зв'язок.

У вересні, незважаючи на небезпеку, Людмила вирішила їхати до окупованого Херсона. Її завдання було знайти перевізника, який не просто знає цей маршрут, а який погодиться через десятки блокпостів перевести тяжко пораненого українського військового, і таку людину вона знайшла. Вона змогла попередити Руслана, що виїжджає та дні очікування перетворюються на вічність.

"Ні ні, я не знаю, що думати і тут відчиняються двері. У мене сльози на очах, я плакав, я не можу говорити", - стримує сльози чоловік і зараз, коли згадує той момент.

Людмила визнає – її спецоперація була б неможливою без допомоги відчайдушних херсонських лікарів, які тримали з нею зв'язок та запропонували виписати довідку, що Руслан травмувався внаслідок аварії, а не на полі бою.

"Зробили дві виписки – для наших та одна, для росіян, що це ДТП", – розповідає Людмила.

Щоб вийти з лікарні, вони чітко дотримувалися порад небайдужих херсонців. На чорному вході на них чекала машина, а за кермом машини був чоловік місцевої масажистки, яка приходила до Руслана до лікарні. Ризикуючи, вони привезли пару до поромної переправи. За нею Руслана та Людмилу чекали українські перевізники. Вони пройшли десятки російських блокпостів, показуючи довідку про ДТП, але на щастя ніхто з росіян їх ретельно не перевіряє.

13 вересня вони повернулися додому до Одеси саме у день народження Руслана. Доньки на них чекали з тортом.

Зараз Руслан завзято тренується заради своїх дочок, через ушкодження мозку порушено моторику рухів. Але м'язам дають щоденне навантаження, щоб мозок згодом згадав, як кінцівками посилати правильні імпульси.

"Організм використовуватиме резерви та здорові частини мозку візьмуть на себе функцію пошкоджених. Нейропластичність - це дуже складний процес", - кажуть у реабілітаційному центрі.

Чоловік прагне спочатку почати хоча б самостійно пересуватися по квартирі. "Я для цього все роблю, я тренуюсь. Перший крок мені дає надію на майбутнє, що я зможу ходити", – запевняє чоловік.

Підписуйтесь на нас в Instagram, Facebook і Viber, щоб швидше дізнаватися про всі новини та читати наші ексклюзивні огляди.