Міф про те, що Одеса – російське місто, досі застрягає в умах українців та, зокрема, туристів. Тому, приїжджаючи до Одеси, вони йдуть дивитися на пам'ятник Пушкіну на Приморському бульварі або на Олександрівську колону у парку Шевченка, згодом розповідаючи про наше місто як місце для любителів понастільгувати за дружбою з РФ. Але Одеса минула та сьогоднішня – це Іван та Юрій Липи, Книгарня-Кав'ярня, Український театр та багато іншого. Хоча роками у путівниках виділяли зовсім не українські епізоди історії та місця.
Vgorode розповість про деякі цікаві місця в Одесі, які пов'язані з українською історією та культурою, які потрібно подивитися туристам.
Зараз все найоперативніше в нашому Telegram-каналі. Підписуйтесь, щоб бути в курсі найважливішої інформації
Козацький цвинтар
Одного разу любитель Росії поставив автору цієї статті питання про те, чи є в Одесі українські цвинтарі. Він був упевнений, що їх нема. Але яке ж розчарування спіткало його тоді, коли йому повідомили про Сотниковський цвинтар, що знаходиться на Шкодовій горі. А це лише 15 хвилин від центру Одеси на авто.
Це кладовище давніше за Одесу – найстаріший хрест на ньому датований 1791 роком. Саме тут поховано козаків, які штурмували Хаджибей під командуванням Йосипа де Рібаса та Антона Головатого. Пізніше тут ховали козаків, котрі займалися видобуванням каменю для будівництва Одеси.
У 2021 році цвинтар внесли до Державного реєстру нерухомих пам'яток і він набув статусу пам'ятки історії місцевого значення.
При цьому в Одесі та області ще збереглися місця з могилами козаків, проте, на жаль, не в такому хорошому стані. Наприклад на Чубаївці, у Нерубайському, в Усатово, у Великому Дальнику, у Новій Дорофінівці, у Григорівці та багатьох інших місцях нашого регіону.
Загалом варто зазначити, що українські козаки допомагали завоювати низку міст, серед них і Хаджибей, який перетворився на Одесу. Після захоплення міста більшість місцевих жителів, насамперед козаків, які у 1775 році втекли із Запоріжжя та отримали дозвіл від Очаківського паші на проживання поряд із Хаджибеєм, залишилися в районі сучасного Пересипу. Заробляли на сольовому промислі Куяльницького лиману та у місцевих каменоломнях. Ці козацькі родини, власне, і стали мешканцями Хаджибея після втечі з нього турків, а згодом і першими одеситами. Саме тому у нашому місті та передмістях є стільки місць, пов'язаних із українським козацтвом. Про це публікували окремий матеріал.
Будинки мулярів на Шкодовій горі
Думаєте, що катакомби пов'язані виключно з Другою світовою війною та партизанами? А ось ні! В одеських катакомбах на Шкодовій горі селилися запорожці, котрі почали добувати ракушняк для одеських будинків. Порожнечі, що утворилися, було гріх не використовувати: прибудовувалася одна стіна з вікнами – і будинок готовий. У ньому можна було сховатися від нестерпної літньої спеки. Сьогодні тут можна побачити залишки будинків мулярів, також колишніх січовиків та їхніх нащадків, які й витісняли козацькі хрести для цвинтаря.
Наразі глибокі отвори на Шкодовій горі майже недоступні. Поки що місцева влада не зацікавлена, щоб зробити це місце більш туристичним.
Печерні будинки розташовані біля вулиці Гладкова. З неї вниз можна спуститися сходами.
До речі, і сама Шкодова гора отримала свою назву від українського слова "шкода". У незапам'ятні часи, коли затоплювало Пересип, возам доводилося їхати схилами гори – каменями, через кущі, через що вози застрявали, ламалися. "Шкода, а не шлях", – говорили візники.
Друкарня Фесенко на Рішельєвській
Любителям історії, архітектури та літератури напевно сподобається будівля, яку збудували у візантійському стилі з рисами бароко в 17 столітті. Вона дуже нетипова для Одеси і є прикрасою вулиці Рішельєвської. Помилуватися будинком можна тільки зовні, проте воно того варте. Реконструкцією будинку під друкарню керував синодальний архітектор Лев Прокопович, а надбудовою третього поверху 1899 року Олександр Бернардацці.
Будинок був збудований у 1841 році архітектором Іваном Козловим і належав генерал-майору Олександру Шнелю. У другій половині 1880-х років будівлю придбав Юхим Фесенко під друкарню. І тут починається найцікавіше. Фесенко був родом із чернігівських козаків, і 1869 року пішки прийшов до Одеси на заробітки. Тут, завдяки своїй працьовитості, він досяг успіху, і в 1883 році зміг відкрити власну друкарню. Вже 1893 року Юхим Фесенко був визнаний зразковим друкарем на півдні України, а його підприємство було відоме навіть у Європі. А ще через чотири роки на Всесвітній Міланській виставці Фесенко отримав перший приз за представлені літографії. Загалом друкарня мала чотири міжнародні нагороди. Чим не справжня "одеська мрія"?
Юхим Фесенко один із перших у країні почав випускати книги для читачів із народу. У 1890-1917 роках, коли розвиток української культури обмежувався, друкарня Фесенка сприяла розвитку української культури та була найбільшим видавничим центром, який друкував твори Тараса Шевченка, Івана Нечуя-Левицького, Пантелеймона Куліша, багатьох інших і навіть наукових досліджень українською мовою. У цій друкарні 1918 року друкувалися перші гроші Української Народної Республіки.
Музей історії розвитку українського козацтва
Музей знаходиться на Пересипі у відреставрованій будівлі 19 століття, на вулиці Чорноморського Козацтва, 9. На сьогоднішній день у музеї зібрано понад тисячу музейних предметів.
Експозиційна площа музею становить 120 квадратних метрів.
У музеї ведеться копітка науково-дослідна робота, вивчається історія населених пунктів Одеської області, збираються експонати та документальні матеріали з історії краю, вивчаються культурні традиції козаків, записуються зразки усної народної творчості, обряди, пісні, проводяться історичні реконструкції козацьких обрядів, ігор, свят (Трійця, Покрова, Андрія, Різдво, Свято вечір, Масляна та багато інших), що створює неповторну атмосферу та самобутній дух козачого краю.
У відвідувачів музею є можливість приміряти повсякденний та святковий одяг українських козаків.
У п'ятницю, суботу та неділю музей працює з 11:00 до 14:00, а в решту днів відвідування за попередньою домовленістю. Після "прильоту" ворожого дрону музею потрібен терміновий ремонт. Тому про його роботу краще уточнити перед приходом за телефоном (050) 510-92-86.
Зазначимо, що музей громадський і існує завдяки добровільним пожертвуванням.
Пам'ятники отаману Головатому, Тарасу Шевченку та Івану Франку
Пам'ятників, які є важливими для українців, у місті достатньо. Ми пропонуємо зупинитись на трьох основних з них.
Почнемо зі Старобазарної площі, де увічнено у бронзовому монументі пам'ять про подвиги одного з видатних козацьких отаманів Антона Головатого. Цікаво, що уродженець полтавського краю Головатий став полковником Самарської паланки Запорізького війська після здобуття освіти у Київській духовній академії, пізніше виявив неабияку перемогу у морських баталіях із турками. А у 1789 році козацькі загони під керівництвом Головатого та Чепеги підійшли до стін міста-фортеці на березі Чорного моря одночасно з російськими підрозділами та взяли штурмом Хаджибей, який через п'ять років був перейменований на Одесу. Проте врахуйте, що на час воєнного стану пам'ятник огородили, тож побачити його зараз буде неможливо.
Також обов'язковий для відвідування туристів перший на півдні України пам'ятник Івану Франку, літературному та політичному генію, який мав в Одесі багато друзів та ідейних послідовників. Він зустрічався тут, зокрема, з лікарем та військовим діячем Іваном Луценком, впливовим юристом Сергієм Шелухіним, визнаним зачинателем української бібліографії та громадським діячем Михайлом Комаровим, який очолював сто років тому місцеву українську громаду та "Просвіту". І залишив по собі чималу епістолярну спадщину, яка зберігається у вигляді "Архіву Михайла Комарова" в Одеській національній академічній бібліотеці. До речі, правнучка письменника під час повномасштабної війни завітала до Одеси.
Знайти пам'ятник можна наприкінці зеленої зони Олександрівського проспекту та Успенської вулиці. Його встановили у 2006 році. Скульптор – Борис Румянцев, архітектор – Микита Румянцев. Бронзовий пам'ятник було відлито у Києві. Висота пам'ятника без постаменту 3,02 метри.
Обов'язково варто сходити до парку Шевченка, де ви знайдете пам'ятник Кобзарю. Його треба шукати з боку вулиці Маразлієвської. Цікаво, що першу пам'ятку поетові встановили поряд із аркою "Ланжерон", на майданчику перед бібліотечним павільйоном. Пізніше його перемістили до селища Шевченка, а нову пам'ятку встановили 1966 року.
Авторами мармурової скульптури, що встановлена на гранітному постаменті, є київські скульптори Анатолій Білостоцький та Оксана Супрун, архітектором став Генріх Топуз. Відливали скульптуру у Києві. Під час перевезення до Одеси на нижній частині відколовся фрагмент, і пам'ятник так і поставили без нього. Пізніше цю халепу виправили.
Нині біля пам'ятника Шевченку у парку постійно проводять різноманітні заходи з нагоди державних свят та пам'ятних дат. До нього регулярно покладають квіти. Можна сказати, що він найпопулярніший у місті.
Дуб "Чорна ніч" на проспекті Шевченка
Дуб, посаджений чорноморськими козаками при виході з Хаджибея в 1792 році, є не лише пам'яткою природи, а й цікавим епізодом історії козацтва. По суті його посадили ще до офіційного заснування Одеси. Існує легенда, що неподалік дуба закопаний скарб, але де точно не знає ніхто. "Чорна ніч" зберігає цю таємницю.
У 2000-х роках дерево кілька разів намагалися спиляти під будівництво кіосків, а місцеві жителі влаштовували бійки, захищаючи дерево. Крім того, порушувалась охоронна зона дерева, в ній споруджувалися різні об'єкти комерційного призначення, чому намагалися перешкодити представники козацьких організацій.
Знайти його можна неподалік Політехнічного університету, біля магазину "Єва".
Український театр
Одеський академічний український музично-драматичний театр імені Василя Василька, що на вулиці Пастера, 15, один із провідних театрів південної України. Театр розташований у будівлі, перебудованій у театр зі старого складу у 1902-1903 роках, яка є пам'яткою культурної спадщини України, відома як Театр Сибірякова. Будівля театру було збудовано у 1903 році як приватний театр для російської драматичної трупи.
Рухами ініціативи створення в Одесі постійного українського театру виступили представники театральної громадськості міста, до них приєдналися робітники одеських заводів та фабрик, порту, студенти, які у перших місяцях 1925 р. озвучили місцевим органам влади питання про створення Одеського українського театру. На початку своєї діяльності театр мав назву Український музично-драматичний театр імені Жовтневої революції.
1995 року театр отримав ім'я видатного українського актора, режисера, драматурга, історика та теоретика театру, театрального педагога – народного артиста СРСР Василя Василька, який очолював колектив у різні періоди його діяльності та поставив близько 20 вистав, що увійшли до "золотого фонду" Одеської української сцени.
Сьогодні театр є своєрідним культурним місцем, яке поєднує українську інтелігенцію. Це відображення цілої доби у культурному житті Одеси. Репертуар театру становлять 19 вистав: від постановок за українськими класичними творами на кшталт "Тіні Забутих предків" Михайла Коцюбинського чи "Кайдаші" Івана Нечуй-Левицького до "Чуваки не святкують, або Ukrainian" про війну з Росією.
Будинок Лип на вулиці Пастера, 52
На стіні даного будинку, на розі з вулицею Дворянською, знаходиться меморіальна дошка з написом: "У цьому будинку жили та працювали відомі українські лікарі, письменники, борці на незалежну Україну, батько та син Іван Львович Липа (1865-1923) та Юрій Іванович Липа (1900-1944).
1902 року Іван Липа переїхав до Одеси, де працював на митниці, а також санітарним лікарем. Незабаром він збудував у селі Дальник лікарню для незаможних мешканців та почав займатися медичною практикою на Ближніх Млинах. Його лікарня, до речі, досі працює.
В Одесі Липа організував видавництво "Одеська літературна спілка", співпрацював з одеською "Просвітою" та одеським літературним товариством. У березні 1918 року Івана Липу було призначено українським комісаром, а пізніше – медичним інспектором Одеси.
За даними національної бібліотеки імені Вернадського, будинок Івана Липи в Одесі став осередком культурного руху Південної України. До нього приїжджали Гнат Хоткевич, Григорій Чупринка, Олександр Олесь, Микола Вороний та інші.
Син Івана Юрій, який народився вже в Одесі, взяв участь у подіях громадянського протистояння, і коли був змушений виїхати з міста, написав низку оповідань про революційну Одесу: україномовні хроніки цього часу.
Зазначимо, що саме під цим будинком одесити вшановують пам'ять героїв Крут кожен рік у січні. Тому це місце є свого роду ключовим для патріотів.
Книгарня-кав'ярня
Завдяки цьому місцю багато одеських активістів та громадських працівників відкрили для себе актуальну українську культуру ще будучи студентами.
Першу "Книгарню" в Одесі на вулиці Троїцькій заснувала Галина Дольник у 2000 році. Це було місце для дискусій, дебатів та самоосвіти. І близько десяти років тому Дольник фактично перетворила магазинчик на "Книгарню-Кав'ярню", відому на всю Одесу як центр української культури.
Тут можна придбати українську книгу та випити чашку кави чи чаю. Значний підйом бізнес відчув у 2014-2015 роках, цей заклад став місцем, куди приходили переселенці з Криму та Донбасу. Зараз кав'ярня на вулиці Європейській, 77 залишається кав'ярнею, де комфортно всім українцям. А ще іноді тут проходять невеликі івенти.